Пятниццо, 19.10.2018

Авторский блог Назара Коваленко

И чтоб никто не знал..

Главная » 2012 » Марч » 8 » 2198II
2198II
20:53

 Заплющую очі – люблю Україну. Люблю спостерігати за передвранішнім Києвом з Щековиці та сьорбати каву у львівській кнайпі в передобіню пору.

Розплющую очі – бачу людську байдужість. Байдужість до всього і в першу чергу до свого життя. Це часом вже занадто скидається на натовп зомбі, котрі всього на всього відтворюють якісь елементарні життєво-необхідні функції замість форсування рухів в сторону покращення власного життя. Немає емоцій: ані щастя, ані горя – лише покерфейс. І від того лячно і іноді настільки що лізеш мацати пульс – нє, ще живий...

Заплющую очі – і все таки розумієш що це моя, єдина країна, в котрій я захищенний від можливості бути названий імігрантом, що вкрай суперечить моїм цьогочасним моральним переконанням. І я майже впевнений що мої діти зростуть саме тут.

Розплющую очі – Костя, Юля та Валік вже прокинулися та потроху створюють чергу до об'єднанної вбиральної та ванної кімнати. Якби в кімнаті було радіо і якби його хтось увімкнув то диктор проінформував би нас що у Барселоні біля 7-ої ранку, а погода сонячна і протягом дня очікується до двадцяти градусів з позначкою плюс. Та зробив би він це або на каталонській або на іспанській тому якби він не використав "ола”, "граціас” або "пронто” я б ґеть зовсім нічого не зрозумів би. Наші співвітчизниці що жили в іншому номері казали що прокинулися під крики місцевого півня (потім виявилося що то стільниковик "кудахкав”) а я тим часом роздуплявся своїм ходом.

Спльовую крихітний шматочок білої закам'янілої глини. Щоб то означало? Для відповіді на це питання не тре лізти ані в бабусин відривний (ю-ху!) настінний календар ані в прикмети – і так зрозуміло що я попруся по приїзду додому до зубодовбальних справ майстра. А поки мочу пику під скупим напором води в душі однозіркового за іспанськими та, як мінімум, трьохзіркового за українськими стандартами готелику Real Plaza Hotel що розташувався на однойменній площі центрального району La Gotica (я-к-о-с-ь-т-а-к) міста Барселони що в Іспанії , в Європейській частині Євроазійського континенту на планеті Земля сузір'я Чумацького Шляху де людській цивілізації лишилося проіснувати лічені місяці до кінця світу за версією племен майя (-х-і-і-і, майя-х-о-о-о, майя-х-а-а-а, майя-ха-ха). Бувби в мене вільний час я б, можливо, і переймався всім цим лайном вселенського масштабу, але сьогодні я був сконцентрований ві на куди дрібнішій та буденнішій події як забіг на напівмарафонну дистанцію в Барселоні 26-го лютого 2012 року. З нього і звіт. Скоріше за все буде трохи нецензурної лексики бо для того є причини.

Надворі, де наш український тім вже майже зібрався а місцеві продовжували розходитися з своїх нічних гулянь (до речі, вони в них тут куди масовіші та популярніші) було вже досить світло та не по-лютневому тепло. Дорогою до місця реєстрації більшість наших розмовляє про очікуваний час та амбіції. Один я у відповідь на "а ти на скільки розрраховуєш?” знизую плежима та роблю мудацький вираз обличчя в знак того що не маю жодних планів. Але й дійсно, метою мого бігу є не цифри, не час. Точніше я не можу пояснити те, що мене спонукає стояти за стартовою стрічкою, в вигляді цифер, часу чи якогось іншого ліку. Та й сказати що я так вже кайфую від бігу не можна: немає не відчуття польоту, ні якоїсь ейфорії... Немає нічого окрім надзвичайно сильного полегшення на фініші від думки що більше бігти нікуди нетреба. Тобто для мене двадцять один з дідьком кілометр це штучна перешкода, здолавши котру відчуваєш себе "body with huge balls” (на українській звучить якось по-збочинськи). А ще мамця завше каже що тре займатися спортом. Ну ось я і займаюся... їм. А в Іспанії то, до речі досить поширене часомарнування. За декілька годин, коли ми будемо ходити вулицями Барселони Костю (тут і далі це наш тренер) будуть бентежити шалена кількість чи-то джогерів чи-то тру-бігунів (для останніх ця різниця є принциповою і ні в якому разі не можна це плутати при розмові з ними... Але з огляду на моє вищепояснене відношення до бігу я скоріше джогер і мені до дупи як мене хто кличе) "Ані что, с ума посходілі? Сколько можно бєгать?”.

А наразі бігти зібралося приблизно дванадцять з половною тисячі осіб і я стою в метрах так 30 до стартової брами. Навколо круті хлопці з крутим спорядженням і не менш круті дічата з крутими фігурами (на дівоче спорядження я щось увагу взагалі не звернув). Тож я стою трохи як лошок в хб-ешній футболці київскього марафону та козирці зі емблемою Київскої Політехніки. Все те в купі є наполовину національною індентифікацією а на половину промоушеном. А ще в шортах Кості, бо свої забув вдома.

Весь натовп поділили на 4-и групи по "добіса” чоловік за очікуваними результатами. Я від себе очікував результат з групи "Червоних” що була друга за чергою на старт. Коли дали стартовий постріл я гадав що вони будуть окремими для кожної групи, але коли за хвилинки три мої сусіди потроху перейшли на повільний біг я зрозумів що то постріл був єдиним і для всіх.

Ну що, полетіли? Перше що я мав намір зробити це вирватися з натовпу — це за моїми прогнозами могло покращити кінцевий резалт на хвилинки 3-4 так як замість того, щоб тупити в натовпі можна відразу перейти на свій темп. Тому взяв ліворуч від натовпу і почав його обходити понад бардюрою — там є місце для випередження що дозволяє мені притримуватися запланованого "мого” темпу. Круте відчуття коли випереджаєш бісову кількість люду і не зовсім круте відчуття, коли хтось з тієї бісової кількості ненавмисно (я його особисто не питав, але на біса кому потрібен схід з дистанції якого-сь аматора?) підрізає тебе і ти ґепаєшся додолу на першому кілометрі траси... "Заїбок!” кричали гості наминаючи олів'є...

Було таке враження що летів з півхвилини. Дуже довго якось. Весь той час переживав щоб не пошкодити позичені шорти. На них впершу чергу і звернув увагу по приземленні. Хтось з глядачів, що стояли попід трасою відразу підскочили до мене і допомогли звестися на ноги. До мене навіть прямував лікар (чувак з величезним чумаданам з червоним хрестом це ж лікар, авжеж?) але як тілько я знову намацав асфальт ступнями побіг ґеть навіть не привітавшись.

Шорти ніби цілі. Та й на тілі серйозних ушкоджень наче немає: декілько подряпин та невеличка гімотомка, що дала про себе знати декілька кілометрів потому. Окрім, хіба-що, вщент понівечиних крил. А так ноги ворушаться, руки дві, в голові не паморочиться... Х'юстон, ми у нормі.

Про подолання першого кілометру інформує не тільки шиток з відповідною цифрою на узбіччі траси але й стоголосне цвірінкання гармінів і поларів у моїх сусідів по пейсу. Тож надалі саме на це пілікання я орієнтувався у відраховуванні кількості подоланих кілометрів, хіба-що час від часу звіряючись з дощечками у вірності мого ліку.

На третьому кілометрі надколінна частина м'язу пошкодженної ноги почала забиватися. Тож мій скептицизм щодо сьогоднішнього результату дужчав. Я час від часу озираюся щоб перевірити колір номерних папірців бігунів — повсюду червоні, а отже я ще не катастрофічно здав у темпі. Час від часу бачив обганяв навіть "жовтих” (перша група) а ближче до фінішу мене обігнало декілько "синіх”. Альона (моя напарниця по клубу що написала б куди емоційніший, датальніший і кращий звіт, якбти поїхала з нами)якось казала про гру суть котрої рахувати кількість людей, котрих ти обігнав і віднімати від їхної кількості всіх тих, хто обігнав тебе. Погравши в цю гру хвилини зо три і отримавши мінус 53 бігуна в результаті я вирішив що це погана ідея як для мого становища і загальної кількості людей, що стартували. Тож загдав слова Кості перед стартом в Кошіце (Словаччина) "бєгітє, осматрівайтє город, наслаждайтесь собитієм”. Тоді він казав це як про перший нас серйозний старт на напівмарафонній дистанції, але в світлі того, що я був вимушений через проблеми з роботою понівичити свій графік тренувань настільки, що його і графіком не назвеш, і того, що це початок сезону я дозволив собі надмірно не гнати коней і роздивлятися все навколо. До речі, для себе я відзначив що біг є чудовим засобом переміщення з метою екскурсійного ознайомлення містом: це компіляція оптимальної швидкості (не так нудно як пішки але встигаєш все роздивитися на відміну від дупопросижування в екскурсійному автобусі). Тож для мене все то перетворюється на двадцяти-одно кілометрову екскурсію.

Перше що котрастує з, наприклад, марафоном в Кошіце — підтримка з вулиць набагато млявіша. Тобто в Словаччині марафон це надграндіозна подія для міста, а тут більш скидається на буденність. Можливо причина того величезний, у порівнянні з Кошіце, масштаб Барселони або Mobile World Congress що саме проходив тут. Але в будь якому разі люди не утворювали живі коридори з сотень чоловік котрі тріщали в ці дідькові фігні (я не маю жодного уявлення як то називається), дуділи, створювали галас іншими підручними засобами та давали "п'ять” бігунам. Все то було в вигляді ріденьких та поодиноких глядачів на узбіччях. Трохи сумував в цьому сенсі за Словаччиною та провінційністю Кошіце. Загалом я помітив що люди тут куди стриманіші у вираженні емоцій ніж ті-ж поляки, італійці, французи. Не те, щоб вони ходили з кам'яними пиками не реагуючи на запитання перехожих, як у Москві, але щось таке є. Можливо жителів топ-другого навідвідуванішого міста в світі просто трохи дістали всі ці туристики, з ким не буває.

Ось що мені сподобалось більше, ніж у Кошіце — це музична підтримка. Не знаю що то за хлопці, але на деяких перехрестях вони збиралися по 10-20 чоловік і синхронно гатили в барабани збиваючи Валіка (мій напарник по клубу) з ліку кроків, як він сам після фінішу казав. Я нічого окрім ґав не лічив тож я був "незбиваємий” для них, тож весь той галас мене навпаки мотивував.

Сама траса дуже полога. Десь на 15-му кілометрі буде дуже пологий підйом. Такий пологий що бігаючи навіть в Ботанічному саду в Києві той відрізок вважали-б рівним. Я помітив, що для мене це погано. Я просто починаю втрачати темп бо траса видається занадто одноманітною. Ще я маю здогадки що гори я долаю краще за більшість бігунів бо навіть на вищезгаданому незначному підйомі я обігнав доволі значну кількість бігунів, на відміну від рівнинних відрізків. Можливо дійсто слід спробувати забіги на гори?

У всіх цих розмірковуваннях, милуванні Барсою та погодою я дошвендяв до 5-го кілометру де був розташований перший чек-поінт для чіпу на шнурівках та фуд-поінт для добігших. Я згідно з правилом "пєрвую нє закусивают” минаю перший цей поінт без підживлення і просто скануючи наявні засоби. А все що є це: вода в стаканах, вода в пляшках "без соски”, отрутно-синій енергетик у стаканах і той самий енергетик у пляшках "з соскою”. Тож вирішую за 5 кілометрів взяти останній варіант саме через "соску”, адже на попередніх забігах зробив висновок що ані з стаканів ані з пляшок "без сосок” пити під час бігу неможливо. А енергетик звичайний формули "редбулнегазований” але з меншою кількістю пектину, що не так сильно викликає спрагу після вживання. Але все-ж таки воду з "соскою” було-б краще.

Архітектура в Барселони крута. Крута, бо ще історична частина міста побудована з інженерною думкою: рівненькі і охайні вулиці, хоча і завузькі для сучасного трафіку. Цю проблему влада вирішила ввдеденням суворого порядку: вулиці гарно розмічені і розміткою суворо вказані не лише проїзджа частина, тратуар і зони паркування а й місця для кожно сміттєвого баку та інших елементів екстер'єру Барси.

Та більше мене вразила нова забудова. Ні, як на мене вона не краща за стару. Я взагалі вважаю що людство на сьогодні зробило багато кроків назад в архітектурі. Але новобудови виглядають ніяк не огидно, як то ми спостерігаємо в Києві, Москві та Лисичанську (Де це? Що це?). От біжу і дивлюся на все це, порівнюю з новозведеними будівлями в Києві і приходжу до висновку що треба закласти декілька кіло тротила в кожний корпус Київського Національного Університету Будівництва та Архітектури, бо там, судячи зі всього, і гадки не мають що означають ті два останніх терміни в назві їхнього закладу. Хоча так само я думав ще 5 чи 6 років тому коли вперше побачив головний корпус вищезгаданого Вишу.

Взагалі місто побудоване так, наче люди тут зібралися жити. Так, ті самі люди, що будували Барсу ті самі і живуть там: все для себе і все собі. Це звучить егоїстично і егоїзм — це добре вспереч тому, що ви читали в Букварях та бібліях. От українці недостатньо егоїстичні і тому жителі Києва відносяться до своєго міста так, наче вони тут проїздом. Наче завтра або сьогодні по опівдні вони помруть і їм щиро всеодно щодо подій навколо. От нещодавно вибрали надбридкий малюнок в якості логотипу міста. Набір медіаторів з написом з над-кепською типографікою "Київ” тепер частина символіки столиці? А — похуй! Завтра всеодно до пекла! ...І знову лізеш мацати свого пульса бо маєш сумніви щодо того чи живі ті всі двоногі істоти навколо тебе і лячно чи ти часом не вмер разом з ними. Ні живий. Тоді чому саме українець спитав у Рея "What would u do in case of zombie apocalipsis?” стає логічним.

Добре що цим я буду партись тілько до того моменту за декілька хвилин, коли перетну фінішну межу з часом година-сорок-чотири-з-чимось і мене почне гложити саме останнє. Наче не на результат біг, але все одно буде шкода а Юля буде підбадьорювати що все норм. І на тому я паритися перестану.

А осьт до речі і цей фініш. Х'юстон, чуєте, ми добігли, все нормально. Як ви там? ...Х'юстон, що ви маєте на увазі під "померли”?...


Жирона-Жуляни-Київ 2012

Просмотров: 518 | Добавил: humy | Рейтинг: 5.0/2 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]