Пятниццо, 19.10.2018

Авторский блог Назара Коваленко

И чтоб никто не знал..

Главная » 2013 » Апредль » 19 » Привід / Повод / Reason
Привід / Повод / Reason
16:08

"...Это ведро ворованное. Я с завода все время ведра выношу.

Почему ведра? Как ведра?

А так. Я или краски наберу полное ведро и иду как маляр. Или земли с цветами возьму и шагаю будто я садовник, милок. Сторожа меня и пропускают. А потом я краску вылью, а ведро продам. Я ведь, милок, пьяница."


Эдуард Николаевич Успенский, "Пластмассовый дедушка"


Привід (він же "повод", він же "різон") в сучасному світі нам потрібен для всього: щоб заговорити з дівчиною, щоб почати змінювати своє життя і, звісно, щоб випити також привід потрібен.

- "Яка мета вашого візиту в Австрію?" - питає співробітниця візового центру Австрії у Харкові.

- "Участь в спортивних змаганнях" — брешу я співробітнику візового центру Австрії у Харкові.

Ні, у марафоні я участь візьму (хоч і схалтурю — пробіжу тілько половину) але насправді то все понти. Я майже впевнений що марафон взагалі як дійство більш понтове ("фєшєнебєльноє" як бажаєте) ніж спортивне. Хочеш поставити "лічнік" на дистанції — побіжиш марафон будь інде, а не в натовпі з 41 326 людини оминаючи наступити на 82 652 ноги. Просто для звичайної туристичної візи треба вигадувати маршрутний лист і все таке. А так хулє — чувак поїхав бігати! Ну от який європейський дипломат не дасть візи працюючому студенту що зібрався їхати на марафон?

І от уже конверт, в котрому паспорт а в котрому віза передає мені в руки співробітник кур’єрської служби (йому брехати не довелось бо він нічого не питав — вчіться як витягувати з людей правду!). Чого кур’єр — тому, що документи подавав у Харкові. Чому у Харкові? О-о-о. Всідайтеся.

Київ-Харків-Київ-Харків-Київ.

Як всім відомо посольство Австрії знаходиться у Києві. Тільки бовдур не розміщує посольства в столиці. А в Харкові є тілько візовий центр. Все, що робить візовий центр так це забирає в вас документи, консульський збір, біля 300 грн за свої послуги та біля півгодини часу і відправляє заявку у посольство (в Київ, себто) і ви отримаєте візу за 5 робочих днів та плюс один день на доставку з Харкова в Київ. І реєстрація на прийом можлива вже на завтрашнє число, тож 6 днів — це від задуму до фактичного отримання готового рішення на руки.

Якщо ж подавати в посольство напряму то треба реєструватися за два тижні. Маємо вже 14 днів від бажання до володіння. Заявка розглядається в посольстві від двох тижнів (в теплі пору року) до місяця (в холодну пору). Взимку від холоду в них, напевно, звужується штат працюючих. Інших пояснень я не знаходжу. Проте це буде не єдине, що мені незрозуміло в Австрійских поглядах на графіки роботи. Та зараз я тілько подав документи до візового центру, бо не маю часу економити 300 грн за місяць і ще не знаю наскільки дивна оця Австрія.

Київ — Будапешт.

Вже біжу. Біжу зі старого терміналу (термінал Бі) до нового (термінал Ей) бо забув що зі старого вже нічого не літає. Далі ло-ло, бло-бло і привіт рожевий літак угорського візейру.

Головна стюардеса тараторить щось чи то угорською чи то англійською. Я час від часу вихоплюю з того тороторення слова "діа песенджерс" та "шаурма". Коли шаурми не виявилося в меню бортового кафе я злякався що не маю здібностей до розуміння угорської англійської. Весь політ я час від часу уявляю як скоро буду домовлятися в хостелі з адміністратором "на пальцях". В хостел, до речі, селюся через те, що роздуплився як купувати квитка на реіл-джет (електричка така) тілько сьогодні і на сьогоднішній вечірній рейс квитків вже тупо не було. Тож вирішено що ночую в Будапешті.

А, наш літак саме приземлився (нарешті ніхто не аблодує по приземленні) неподалік від Будапешту і я біжу на свій трансфер, котрого шукаю вже з пів години по всьому аеропорту.

Ввечері Будапешт нагадує Барселону — тут також повсюду пропонують Марью Івановну. У всякому разі за півгодинну подорож від точки десантування до хостелу мені запропонували це разів зо п’ять. Після хвилин десяти пошуку входу в хостел я зустрів адміністратора того самого хостелу що саме вийшов за пивом і зайшов вже з ним. Згодом я збігав за пивом і собі бо адміністратором виявився балакливий (в приємному сенсі) хлопчина що чудово (краще за мене) володіє англійською.

Угорщина одна з європейських країн, на котрій чи не найбільше зумовилася криза. Середня зарплатня в країні наразі майже не відрізняється від української (500 їхніх євро проти наших 500 доларів). Я зрозумів нехай ми в дупі, навіть порівняно з Угорщиною у кризі, але споглядати кроки, хоч і непевні, твоєї держави вгору куди краще ніж дивитися як все погіршується на очах. До гарного звикаєш швидко, як то кажуть. Ціни в угорських супермаркетах ближчі до загальноєвропейських ніж до українських то це ще один плюс до проживання в Україні. Насправді багато говорили про політику і устрої. Він був шокований з того, що людина котра колись крала капелюхи тепер э президентом України.

- Це тому ти носиш капюшон! - жартує він (насправді в Будапешті дощ) — тепер можна жартувати що в Україні ніхто не носить капелюхів тому через боязнь того, що президент їх поцупить!

Будапешт - Відень

Будапештський вокзал геть обшарпаний. Оформлення павільйону над коліями нагадує львівський вокзал, але всі колії тупикові як в Одесі. Загалом все більше нагадує Бесарабський ринок, ніж вокзал. В кожній арці обладнано якісь лавки, котрі щось продають. В одній з арок продають навіть квитки. Конташка тут з’єднана з зовнішньою і заведена в середину будівлі. Отже зверху на дроті напруга в 25 000 вольт і от я саме думаю як таке буває. Звичайний собі експрес-електричка сіменсового виконання зі звичайними сидіннями тілько без регульованих спинок. Прикольно те, що купити квиток тут можна без броні місця, що на 2 євро дешевше (в одну строну), але якщо вільних місць не знайдеться то будеш їхати стоячи (з Будапешту до Відня — 3 години, а до кінцевої у Мюнхені — 5 годин). На вході в вагон мене ніхто із співробітників залізниці не зустрічає і не застерігає від посадки на неправильний потяг-вагон. З огляду на те, що квиток надруковано на угорській і моя кінцева станція транзитна це додає дискомфорту, проте я зважуюсь і сідаю на визначене мною місце. Мені щастить і за декілька годин я бачу Відень.

"Вієн Меіндінг" — повідомляє голос у гучномовці — "хто бажантус — виходихтунг!"

На квитку кінцевою станцією зазначено "Вієн Вест" і тому я трохи очкую чи не попіздунтух я часом в Німеччину після цієї станції. Та за декілька хвилин — Вієнна Вест. Заєбахтунг!

Хоча на справді не дуже. Якщо б вийшов на Меіндінгу то чухати до хостелу було б на годинки пів менше.

Реєструюся на марафон, там купа всяких марафонних ґіків. Вони купляють собі нові кросівки, нові шорти, футболки, і ще багато речей котрі не покращать їх результат. Всі ці штуки — мотиватори. Різони, як бажаєте. Просрав 200 у.о. на Гармін (то такий наручний годинник котрий вміє рахувати скільки ти набігав кілометрів) — отже треба бігати. Тобто люди купують коштовні речі щоб бігати і бігають тому, що купили всі ці речі. І в цьому замкнутому колі, як бачите, спорту немає. Є тілько фальш. І то мене спочатку дуже гложило, але потім я забив бо мені не треба ні Гармін ані чогось іншого на цій виставці.

Марафон з самого свого початку — позерство. Хто не знає — то дистанція у 42 кілометра 195 метри це та відстань, котру здолав грецький посланець від міста Марафон до столиці Греції — Афін щоб сповістити місцеве населення про перемогу. Подолання цієї дистанції коштувало воїну життя — виконавши поручення його серце не витримало перенавантаження і зупинилося. Тепер щорічно добіса мільйонів бухгалтерів, клерків та домогосподарок демонстративно долають цю відстань і лишаються живими показуючи своє зверхнє ставлення до смерті молодого грека.

А все чому? Марафон то є бізнес. На ньому заробляють ті, хто в спонсорах і ті три чорношкірих кінійських хлопця котрі перші на фініші.

Проте в рекламних проспектах цього не написано. Написано тілько те, що спорт це гуд, це здоров’я. Проте ми вже знаємо що то є насправді. Гра. Останнім часом масштаби гри збільшилися, а логічно очікувати на нових, іноді несподіваних гравців.

В австрійських містах відчувається запозичене в своїх сусідів німців кляту довершеність. Кляту, тому, що я вважаю що в житті має бути місце для божевілля. А тут все чьотко: метро стартує о 5-ій, супермаркети закриваються о 20-ій, проїзд в метро коштує 2 євро. І від цього нікуди не дінешся. Прийшли до тебе друзі о 21-ій, кажуть давай пива поп’ємо. А ти їм: вибачайте, всі супермаркети закриті, так що будемо пити що є (чай). Після таких 10 чоловічих тусовок під чай останні стають геями. І в Відні їх через вищезазначеної причини цілий будинок. Цілий будинок геїв. І лесбійок. Ці геї такі самі позери як і марафонці, бо замість того щоб тихенько робити те, що їм подобається їм потрібно робити демонстрації і вимагати визнання. Защо, питається.

А якщо відчепитися від геїв і марафонців то Відень — дуже, мабуть, круте місто для повсякденного життя. Я не бачив в Відні жодного затору і добратися в будь яку точку міста можна за хвилин 30 на розгалуженій транспортній системі.

З іншого боку — ну його на фіг жити в Відні. По перше — супермаркети закриваються щонеділі. Ну ок з тим, що вони до восьмої у будні, але якого біса неділя? Бо католики. Релігія — ні тобі, пояснення, ні логіки. Тільки прощення. І те, якщо свічку поставиш і на відбудову пожертвуєш.

По-друге — весь цей перфекціонізм до деталей вирощує в тобі такий собі синдром прискіпливості. За декілько днів по приїзду назад в Будапешт я перше що помічу в своєму номері це погано прибране килимове покриття за ліжком. Так і до тієї білявої курвочки з тєлєка у білих рукавичках недалеко. Тож щоб повноцінно насолоджуватися життям достатньо жити в Києві і їздити по таким крутим місцям як Відень, Кошіце, Львів, тощо. Раджу:)

Загалом Австрія не подає ознак кризи, про котру кажуть ЗМІ. Є спад росту, але це явище цілком природне і дипломати його називають стабільністю.

Але закриття супермаркетів щонеділі — це якесь лайно.

Сам забіг був бісовим затором. Не краще дійство щоб ставити особисті результати бо постійно доводиться то збавляти в темпі, щоб не наступити на бігунів попереду або робити ривок щоб обійти тих самих бігунів попереду. Ноги були попереду, на котрі я постійно наступав, ноги були позаду, котрі постійно на мене наступали і ноги були з обох боків — вони не давали дітися від тих що позаду і попереду. Ноги повсюди. Ноги бісять)

Найяскравіше враження по собі лишив Віденський Технічний Музей. Нічого подібного в СНД я не бачив. Буде час — відвідайте. Кажуть що в Мюнхені він ліпший, але я не знаю.

Відень-Будапешт

Вже знайома дорога вже знайомим Реілджетом назад. Все той-же обшарпаний вокзал і все той-же Будапешт, що і декілько днів тому. Сьогодні вівторок, день робочий, тому передобідній рух у місті доволі млявий.

Перше що кидається...навіть не в очі, а десь на підсвідомості що щось не те. Гнітюче, гниле відчуття. Таку атмосферу дуже вдало створював Толкієн у своїй всесвітньо відомій трилогії під час війни за кільце. Точно, занепад.

Справа в тому, що навіть якщо сучасне економічне становище Угорщини ліпше за таке Українське місцевим жителям пофіг що в когось-там гірше. Вони пам’ятають "тє врємєна", тож вони саме з ними і будуть порівнювати.

Ні, місто як місто: купа забігайлівок, ведуться ремонтні роботи, з білбордів тобі посміхаються нафарбовані дівчата. Та це все лише скелет, по жилах котрого тече кров — населення міста.

Криза безумовно завдала клопоту всім верствам населення, але особливу холоднокровність вона проявила до найменш фінансово забезпеченого населення. Такім чином криза як лезо відшарувала найнижчий за фінансовими показниками шар населення, зробив їм жебраками, перетворивши їх на чорну, гнилу кров цього міста. В той час як здорова частина населення (крові) нормально функціонує бігаючи з роботи в кафешки, купуючи айпади і айфони інша, гнила частина блазнює на вулицях. Я виріс в провінційному містечку, зараз живу в Києві і регулярно катаюся по українським містах і ніде я не бачив стілько жебраків.

Населення Будапешту можна впевнено ділити на дві касти: ті що шукають гроші на життя і ті, що остерігаються останніх. Серед перших окрім жебраків є ще й гопники, півколо котрих сполохує проїжджаючи повз поліцейський патруль і я переводжу подих... Як швидко люди з носіїв культури перетворюються в її руйнівників. В очах населення видно страх чи то перед майбутнім, чи то перед тими, котрі поки-що бояться поліцаїв. І все це мені затуляє очі на чудову архітектуру, освітлені вулиці і посмішки на білбордах. Не дає покою саме та зіпсована кров.

Будапешт — Київ — Дніпропетровськ.

Все це милить очі і крутиться в голові поки я дожовую багет нашпигований залишково-холодильниковим різномаїттям. Функція цього бутерброду більше не живильна, а скоріше економічна. Це щоб скинути тисячу зайвих форінтів — місцевої інфльованої незручної валюти. Ще мить і я прямую до місця, де за декілька хвилин мене підхопить автобус і повезе до аеропорту. У вікні будуть мерехтіти пейзажі ранньої угорської весни. Можливо листяний та трав’яні покрови разом з напливом туристів сховають ці проблеми, але моє світосприйняття більше не буде таким як було.

І вечора цього-ж дня чалапаючи нічним Дніпропетровськом до чергового хостелу до мене в голову прийшла донедавна неймовірна думка: як круто що я живу в Україні.

Київ-Харків-Київ-Будапешт-Відень-Будапешт-Київ-Дніпропетровськ 2013

Просмотров: 562 | Добавил: humy | Рейтинг: 4.0/2 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]