Пятниццо, 19.10.2018

Авторский блог Назара Коваленко

И чтоб никто не знал..

Главная » 2011 » Нахкуст » 15 » The Pirates of Carpathian mountains
The Pirates of Carpathian mountains
13:28

Хотів би жити знову в горах,

Дитям безжурним, як колись...

Лунають строки в моїй голові під стукіт колес потягу. Якого біса? Байрон? Здається так... Гірше ніж якась набридлива пісня на кшталт "чумачєччяя вєсна”.

Це буде опис вражень від походу Українськими Карпатами. Можливо буде зовсім трохи ненормативної лексики.

Четверо студентських тіл та приблизно стільки-ж студентських душ все щільніше наближаються до міста Івано-Франківськ, де зранку мають спіймати чи то собаку чи то бусик до Лазещини. Двоє з мєхмашу (нє, вадяру в поході ми не жрали), дівчина з ІПСА та ще один мій друг з НАУ (щось там з програмною інженерією, фак не пам'ятаю).

"Нє мабілки не заряджаємо” - обламує мене сука-провідниця. Тож я вимушений впертися головою в змотаний спальний мішок і спати так аж до самого Львова, поки не змерзну і не закутаюсь в нього.

Був ранок четвертого серпня. Похабцем наминаючи ковбасно-хлібні сухі бутерброди не маємо часу на розпиття чаю тому допиваємо його вже на платформі. На вокзалі кожен розтусовується по потребам: хтось накидується на розетку, хтось біжить пробивати бусики, хтось біжить за дощовиком...

Здобувши достатній заряд акамулятора, квитки на 9-ти (здається) ранковий автобус до Лазещини (точніше до Яблуниць, але нас довезуть декілька кілометрів бонусом) йдемо гуляти по місту Іванів і Франків і цього всього в купі щоб потім галопом нестися назад на автовокзал зі свіжоспеченною здобою в писках і одному роті (з нами дівчина, все таки).

Туристи ми в бусику єдині. Це, в принципі, добре, бо всю задню частину саме ми заваляли рюкзаками. Всі тихенько матюкаються, пробираючись через ці завали, але нічого в очі не говорять. Мені якось незручно спочатку було, але потім попустило. Нахабність все таки взяла верх. І це є добре.

Та й зненавидіти нас не встигли. Приперлися до пункту призначення за годинки 2-3 (сорі, я в ліченні часу можу тупити, це в мене постійно і лікарі кажуть що удіяти нічого з тим не здатні). За останні півгодини всі нам активно підказували коли краще вийти і куди краще піти. Першою частиною порад ми скористувалися, а на другі відповідали що вже маємо маршрута.

За планом ми мали пройти дорогу Лазещина – Гора Петрос (ночівля) – Говерла – Хребет Чорногори – Малі Кізли (це хребетик такий) – Великі Кізли (також хребет...) – озеро Беребенескул (ночівля) – озеро Несамовите – Заросляк – Глобус – Ворохта (потяг до Львова).

Маршрут попсовий і місця попсові. Та й всього 3 дні. Круті хлопці можуть шпикнути за то, що начебто лоховські відстані та трололо. Кажу відразу: для мене це був перший більш-менщ серйозний похід (раніше були 20-ти кіломтрівки по радіусу від табору й по 1000-1500 метрів) а для двох з нас це був взагалі перший похід.

Єдиною "нєлєвою” людиною в нас була Катя (ІПСА). Катя мала досвід і декілька раз ходити по Карпатах (в тому числі і по цьому маршруту) і навіть закинути курси інструктора, бо вони нецікаві. Тож вона нас постійно повчала що і як треба робити під час походу. Моє его тому дуже противилося. В результаті чого в рюкзаках в нас були бульби та акамулятор від мотоцикла для мого андроїда (відроїда, щоб не пантеличити лайвівців). Наперед скажу що з самим акамулятором виникла непевна ситуація (хз чи воно заряджало мобілу, бо по факту такий процес телефоном не індитифікувався, але при підключенні до зарядного телефонко врубався) і я був вимушений розтягти заряд аж до Глобуса. А бульби недоїли)

Вилізши з автобуса ми купили останній свіжий хліб та води і покрокували по маршруту.

Відразу за Лазещиною ми вперше побачили ціль першого дня походу – гору Петрос і Говерлу. Ентузіазму не було край, бо здавалися вони вкрай близько. Кайф обламувала Катя, котра казала правду (тоді ми так не думали) що це є оптична іллюзія.

Перша гірська річка, перші мости, перші кущі малини. Ми на все це окаємо-гакаємо і шалено клацаємо фотіком. Дорогою нам майже весь перший день слугувала доволі полога автомобільна колія. Тож відстань ми долали швидко, що ще більше нарощувало ентузіазм і невіру в розповіді Каті про майбутні складнощі.

На першому КПП ми платимо 10 грн з одного студентського тіла (звичайне тіло пускають вдвічі дорожче а душі по акції безкоштовно), розповідаємо маршрут, слухіємо інструктаж про те, що не можна ходити вночі по горах і обіцяємо відправити смс з заросляка з чого Катя буде потім глузувати ("якщо ми не відправимо, то як вони потім нас шукати будуть, в них наші тільки прізвища та імена.. жодних фото...”). Але смс все таки відправимо (так, нема інтриги, ми дійшли до кінця... не писати мені детективи).

Увірували ми на першому звивистому відрізку. Частіше дихання і привали. Час від часу зустрічали лісовози, а згодом натрапили на самі місця вирубу лісу. Там урали перетворювали зелені трав'янисті галявини на багнюче пекло. Не знаю, на скільки ця вирубка легальна, але вигляд в неї кепський в будь-якому випадку. Ми обережно стрибали по камінця-гілках, щоб не вступити в кала баню, а Ігор (НАУ) мав стіли та покладений статевий орган на наші проблеми.

По дорозі багато джерел і в геть у кожне з них Вова (ММІ) лізе куштувати воду. Навіть мінеральне одне було. Вода в ньому справді мінеральна але з специфічним затхлим присмаком.

Ввечері, перед "перемичкою” (підніжжя Петросу, де мав бути наш перший табір) нам лишався ще один звивистий підйом. Він був крутіший, і дався нам важче.

Затаборившись під Петросом ми поїли чорниці, котрої в цю пору було більше, ніж вдосталь, попекли бараболі та пили чай. Вава (ММІ) та Ігор (НАУ) першими полізли спати а ми з Катею ще з годинку сиділи гомоніли й спостерігали як люди о півночі сходили на Петрос. На умові що Підемо зустрічати світанок на Петрос лягли спати.

О четвертій ранку нас збудило пілікання телефону. Час було вставати і йти на гору. Витягнутий зі спальника ніс підказував протилежне — спать ннннада. Бо зимно. Тож так і спали до 10.

В ранці лаяв лінивого себе. На Петросі була кльова зруйнована блискавкою капличка, котру ми потім бачили з Говерли.

Вранці їли манна каша з чорницею та згущеним молоком. Манна розварюється в п'ять разів по об'єму, що стало для нас невеликим сюрпризом. Тож залишки від повної каструлі було закопано під кущем. Хто там буде голодний — копайте під кущами)

Метою другого дня було озеро Беребенескул, де зовсім немає дров. Від ідеї з пальником ми відмовилися, бо якось то тхло цивілізацією. Навантаженість наших рюкзаків і відсутність здорового глузду дозволяло нам тащити дрова з собою аж з самої "перемички”, що ми і зробили.

По дорозі на Говерлу зустріли ще одне КПП (нове, за словами Каті) де нам пояснили що студентські тіла мають платити 10 гривень за добу (акція на душі, дякувати великому макаранному чудовиську, діє завше).

Люд на говерлі був помітний здалеку. Це не дивно, бо до вершини можна за декілька годин добратися з Заросляка, де є тур бази. Тож більшість туди преться з легкою торбочкою чи взагалі без неї.

А ми зі своїми 80-літровими рюкзаками поки-що відхекувалися внизу і набиралися сили перед найважчим етапом сьогоднішнього дня — сходом на найвищу гору в Україні. Ну, так казала Катя і її слова поселили в наші голові ілюзії про те, що далі буде легко і просто.

І ось ти лізеш, перебираючи каміння ногами, намагаєшся не зупинятися, щоб не збивати дихання... Ось ти майже на вершині і... бачиш до біса люду, котрі там тусуються. Дідько, їх там більше ніж на парах в поточних аудиторіях. Тож святкувати якось цей схід бажання відпало. Просто перепочиваємо, дзвонимо мамі і кажемо що "я на Говерлі”, робимо пару фот, жремо сухпай... (ого скільки ми всього там зробили). І бачемо надпис КПІ, змайстрований декількома людьми (О_о). Швидко розумію що то Глобус і йду вітатися.

Так, дійсно глобус. Вони питають куди ми, а я взнаю що вони були вчора на Беребенескулі і там було порівняно тепло вранці (це мене дуже цікавить після проведеної ночі, адже ночівля ще вище й біля озера мала бути значно холоднішою за попередню). Сходимо разом з КПІшниками, вони потім звертають до бази, а ми прямуємо хребтом Чорногори.

Наступна гора після Говерли в сходженні нам здалася також доволі серйозною (у всякому разі енерговитрачаючою), тож було вирішено на загальному обговоренні минати вершини. Я потім бухтів що це якось тупо: "Були в Карпатах, обходили гори”. Але я виявився єдиним прихильником ідеї лізти вверх і тому мав скоритися принципам демократії.

Я весь маршрут проходив віртуально на Гугл Іорс, тож йшов по візуальній пам'яті. Але її вистачило до Малих Кізлів, далі йшли по мапі і уточнювали жіпіесом. І цей відрізок якось затягувався і затягувався. Здавалося ось-ось за наступним пагорбом ми побачимо Беребенескул. Йшли години. Декілька різв вмикався жіпіес. І в решті-решт, о 7-ій годині вечора ми побачили завітну водойму. І, дідько б їх брав, купу наметів поряд. Топ попсовий маршрут давався в знаки.

Ну що ж, розбиваємо табір. Катя знаходить там своїх знайомих з ІПСА (тісний світ... мать) в наслідок чого ми маємо подвійний запас дров, котрий вистачає не тілько на приготування супу, і на ранковий запас, але й на чай і базікання біля багаття. Останнє було небаченим нахабством в тих краях з огляду на відсутність дров як таких.

Десь о дев’ятій годині помічаємо два ліхтарики, що спускаються до Беребенескула з північного сходу, що навпроти гори Гутин-Томнатик. За години вітаємось з їх власниками (до речі, всі туристи в Карпатах вітають одне одного при зустрічі і це круто) поляками і приймаємо їх намет до нас у табір.

Вони трохи балакають на англійській, тож розуміємося на цій мові, перекидаємося декількома словами, допиваємо чай і ліземо спати.

Вночі було значно холодніше, але осінній спальній мішок рятував.

Вранці жеремо рис з овочами та тушнею і ліземо купатися.

Страх як холодно. Гребти починаєш не від того, що дна нема (озеро не глибоке, здається максимум три метри), а щоб хоч якось зігрітися. Мене вистачило на два запливи десь по дві-три хвилини.

Зібравши табір ми вернулися на Малі Кізли і спускаємося до Несамовитого озера, другого в Україні по висоті після Беребенескула.

Легенда свідчить що якщо вмитися в ньому то до кінця року знайдеш свою половинку. Я вмиваюся тому, що обгорів учора і все лице пече. Вмиваюся як лох. Ігор приходить і показує як вмиваються справжні” мужчини”. Ми засвоюємо урок, а я ще й даю цьому заняттю ім'я "water-ostriching” і висуваємо його в конкуренцію пленкінгу.

Далі премося болотами, що перетворюють мої конверси в протікаючі галоші. По попівдні зупиняємося на обід, миємо капці, робимо чай і відпочиваємо.

Після обіду надибаємо на дорозі мішечок зі сміттям на котрому висів папірець з проханням занести його "вниз у Заросляк”. Окрім цього папірець інформував, що 7-8 серпня в Карпатах проводиться акція очищення останніх від сміття. Ми з радістю доперли мішечок до місця призначення. На мене такий жест справив вкрай гарне враження і я був рад тягти той мішок (попередньо забравши його в Каті) з думкою, що я вношу свою частку в очищенні Карпат.

В Заросляку купа туристів і починається автомобільно-дибільна (бо в ролі покриття каміння) дорога, де ми зустріли багацько люду котрі "панапрієжжалі” з Росії (номера палять).

Цікавий момент: їде доджик, опускається скло і на мене дивиться дівчатко:

  • Какой факультет?

  • Мєхмаш

  • Хм... а я ІПСА...

І автівка зникає в куряві.. Не знаю, звідки вона здогадалася що ми є студіками КПІ (можливо тому, що поряд Глобус), але коли вона від'язджала в мене був таке зверхнє ставлення до неї. Бо я все-таки пройшов пішки з Беребенескула сюди, а вона на чортопхайці, хоч і дорогій. Вона, певно, вважала все навпаки: "лахі пєшком, прінцеса на доджикє”. І питання якесь дивне... Чи то вона типу виїбнулася тим що теж з КПІ, або що має пиздату дедукцію, в кепа запозичену. Коротше вона лишила більше питань ніж зрозумілості.

Чалапати по дорозі після карпатських стежок нудно. Тож дорога до Глобуса тягнеться-тягнеться і тягнеться...

Дійшовши до Глобусу Катя знаходиить знайомих, вони нам надають розетку для зарядки, воду, дрова і місце для вечері. Поки готували вечерю, на багаття збіглося ще декілько КПІ-шників. Деякі з них пили пиво (ргнь,бблнь... фє), дівчина грала на гітарі а хло намагався стукати в такт по дерев’яній дощечці і книжці (моє враження від такого перфомансу я пропущу... люди все-таки старалися).

Сам Глобус виглядає доволі непогано: багато простору, все зелено від трави, прибрано і охайно. Видно що будуються якісь об'єкти, тож життя там не стоїть на місці.

Від інструкторів дізнаємося що вийшов недобір на третю зміну. Тож, якщо маєте намір відвідати гори наступного року є сенс цікавитися саме останнім заїздом.

Ме... Знову наварили забагато гречки (їв цей делікатес вперше за півроку). Але, хвала Великому Макаронному Чудовиську, що навколо багацьоко вічно голодних студиків, котрі раді розділити трапезу.

Дорога на Ворохту пряма, асфальтована, темна та нецікава. Нам пощастило під'їхати на бусі з якимось "корпоративом”.

"- ви аткудава?”

- З Києва

- Ха, так ета ми радниє души почуяли...

Дякуємо їм на послузі та прямуємо до залізничного вокзалу де в залі очікувань буде багато бомжів та інших виблядків що і змусить декого з нас розкладати спальні мішки на пероні та чекати потяга лежачи.

Влазимо в потяг, разом зі щойно "спеченим” знайомим зі Львова, котрому ми віддали зайвого квитка. Завтра не дістанемо квитків до Києва і тому отримаємо ще один бонусний день відпочинку у Львові. І це тягне на некепський "хепіенд”. На ньому і закінчимо.

Кам'янець-Подільський, 2011.

Назар Коваленко

Просмотров: 574 | Добавил: humy | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]